Суботній вечір у райвідділку
День обіцяв бути хорошим. Але не так сталося як гадалося. Хоча ні, день таки був непоганий, підкачало його завершення.
Ранок здивував свою сонячністю, давно уже не було легко на душі. Останні місяці живучи подіями Майдану, ми не помічали змін навкруги. Не помічали проходу весни, зміни пейзажів та вулиць. Але сьогодні все інакше, все якось доброзичливо… Хоча буденність та сама. Самого ранку читання новин, їх обговорення і знову читання, й очікування вечора.
А на вечір заплановано похід на виставку, і не просто виставку, а – «Арт-майдан», ну ви зрозуміли!
І ось ми готові, легко одіті, виходимо. А тут неочікуваний холод. Ну не проблема, потерпимо заради мистецтва.
Виставка проходить в старому костелі єзуїтів у м. Чернівці, в якому, до речі, я давно хотіла побувати. Екстер’єром храм вражає, неоготика зачаровує поціновувачів. Тільки от на жаль потрібна реставрація, на яку ця держава грошей не має. А так прикро, будівля дійсно того варта.
Запах старовини не залишає мене байдужою, його тут вдосталь. Напівтемрява, не знайомі люди, але всі ті, хто знає чого прийшов, всі ті, хто співпереживає… На стінах фото, неймовірні і в той же час страшні. Захопливі і лякаючі. Мистецтво, але якою страшною ціною! В іншому залі також фото, та краще б їх не було. Хай би вони лишились живі! Чому? Та відповіді нема. Нема і вже не буде.
Сюди я прийшла з подругою, якій не зовсім цікаво. Кожному своє. Тому пробувши півтори години ми вирішили піти. Протиснувшись товпою людей, журналістів (до яких я дуже лояльно відношусь, але що гріха таїти, наглість в них ще та), ми підійшли до виходу, де хлопчина в камуфляжі люб’язно допоміг нам відкрити важелезні двері. За що ми йому подякували. І тут неприємний сюрприз – вітер, дощ… Швидко зорієнтувавшись ми вирішили піти на пиво, в заклад що зовсім близько. З тієї простої причину що більше тут нічого не було, лиш тільки дощ.
Трохи промокнувши ми туди таки дійшли, як дві мокрі курки, але дійшли. Одіті для такого закладу ми була занадто гарно, тому очевидно, що підвипивші відвідувачі звернули на нас уваги. Хоча ми їх не помічали.
Сіли за столик замовили два бокали пива, та ще й третій дали в подарунок, сир, тай сидимо, говоримо, дивимось футбол(Дніпро-Севастополь). Вболіваємо за Дніпро, аби за когось, не принципово. Говоримо про життя, про Україну, про чоловіків, як же без них. Наприкінці другого тайму вирішуємо вже повертатись в гуртожиток. Та за кращими дівочими традиціями потрібно ще сфотографуватись… Що ми і робимо. І тут до нас підсідають двоє чоловіків, поношеної зовнішності. Явно на підпитку, хочуть познайомитись, при чому зразу повідомляють про наявність жінок і дітей, ну де логіка не знаю! Але звідки там логіка! Своїм злим поглядом я даю зрозуміти що нам не цікаво. Ми ігноруючи їх сплачуємо рахунок, а тут один із них вириває в моєї подруги з рук фотоапарат. Все виглядає ніби жарт, та то на перший погляд. Повертати він його не збирається. Намагаємось конструктивно поговорити, не виходить. Та все ж після п’яти хвилин вмовлянь таки повертає, та перед цим виймає карту пам’яті, залишивши її собі. Такої наглості я ще не бачила. Але як мені потім неодноразово казали – що все буває вперше. І тут все не допомогли і десять хвилин вмовлянь повернути річ. Аргумент: бажань поцілунку від подруги. Ну абсурд. Терпіння, якого в мне мало, закінчилось. Кличу адміністратора, на появу якого незрозуміла агресивна реакція. І слова до мене: «Дорогенька ти влипла!». Небажання повернути карту пам’яті, з їх слів, зумовлено тим, що ми їх фотографували. Ну не було нам що і кого фотографувати, та й цих мужиків! Діалог не в’яжеться. Адміністратор нам радить вийти. По ідеї вони повинні наздогнати і повернути нашу річ. За його словами такі випадки в їх закладі не рідкість, спрацьовує. Та не тут, нам як завжди таланить. Ніхто нам нічого повертати не збирається. Мусимо повертатись. Та перед цим викликаємо міліцію, тут вже діло принципу, не терплю хамства.
Ці два неадеквати, кажуть що нічого не брали, і що в нас проблеми. Адже ми їх знимкували, невідомо для чого. Забула, ми їх ще зґвалтувати хотіли, це важливий факт! Я починаю втрачати самообладання.
Приїжджає міліція, пояснюємо ситуацію. Ці два вже абсолютно себе не контролюють, починають хамити і міліції. Один кудись дзвонить, дзвінок явно не вдалий з почутих мною слів: « то ти мені не поможеш?! То добре. Дзвоню до прем’єр-міністра!». Ми не можемо стримати регіт, ситуація неадекватна. Та ще й люди з за сусіднього столика, звинувачують нас в нерозумінні романтики, хлопці ж хотіли познайомитись. А ми такі дурепи що вирішили повимазуватись, і зробити їм проблеми. Адже я за їх словами - девачка міліцеонера. Хочеться дати в пику! Тримайся, тримайся. Моя подруга весь час сміється… Ці вже дохамились, забрали їх в міліцейську машину. Працівники міліції виявились досить приємними, можна говорити, подзвонили до старшого чекаємо. Через хвилин тридцять ті приїжджають. Я вирішую писати заяву. Потрібно їхати у відділок. І тут я розумію що вечір затягнеться, надовго і неприємно. Але принцип є принципом, їдемо.
Чесно кажучи ніколи не була в райвідділку і в міліцейській машині. Таке життя, всяке буває. Міліціянтам смішно, що ми із за такої дурниці їх викликали, та ще заяву писатимемо. Один в жарт каже подрузі: « ти що не могла помогти подрузі, та й поцілувати його, що жаль?». Я знову ж таки в шоці. Що таке діло принципу їм незрозуміло, на жаль.
Отож ми приїхали. Зайшли в приміщення райвідділку на КПП. В коридорі спить не ідентифікована мною особа без взуття, чи то чоловік, чи то жінка — невідомо. В мене відраза. Міліціянтам весело, в них насичений викликами вечір. Але наш випадок найцікавіший і найвеселіший для них. Питають як справи, а справи ПОГАНО!
Проводжають на другий поверх, заходимо в якийсь кабінет. Пишемо пояснення. Я вже починаю дивитись на ситуацію весело. Ще й на стіні в цьому ж кабінеті висить плакат з написом – сексом взятку не испортишь!
Після дачі пояснень, міліціонер випроваджує нас в коридор почекати. Ми самі, світла там нема, одним словом РОМАНТИКА! Хвилин через 10 приходить інший правоохоронець, випроваджує нас знову на перший поверх – нас по припису не можна залишати на поверсі самих, без нагляду.
На КПП з’явились нові дійові особи! Якась жіночка бомжуватого вигляду, чекає своїх дітей, висловлюючись в сторону міліції не вельми шанобливо. Черговий міліціонер(симпатичний, ну чесно) забув нас записати в журнал. Звертається до нас – котики, давайте ми вас запишемо! Ким ким, а котиком я себе явно не відчуваю! Після чого просять почекати нас в сусідньому приміщенні, де стіл і два ліжка. Відчуваю себе не комфортно. А їм смішно! Ще один вдалий жарт міліціянта, вже іншого: «Дівчатка, а чого ви з пустими руками?». Я вже не знаю як відповідати…
Хвилин так через 20 нас нарешті кличуть знову на КПП, де вже є два наші «герої». А з тим що мав дзвонити до прем’єр-міністра – мама. Яка висловлюється в нашу сторону не зовсім коректно. Я відчуваю себе ніби в поганому спектаклі, але ні, то реальність. Обшукують одного – нема моєї карти пам’яті. Але є до нас претензії – ми ж бо їх знимкували, без їх дозволу. Обшукують другого теж нема. Я їх готова вбити, але не можна! Починаю зневірятись. В подруги неадекватний сміх і пропозиція давай я тобі відшкодую грошу за карту п…, йдем звідси. Я звісно не погоджуюсь.
Нас знову просять в приміщення поряд. Знову чекаємо. Карту п… так і не знайшли. Зупинились на версії що вони її викинули під час транспортування у відділок. Один з крадіїв, адекватніший, але не той що це зробив, повернув відшкодував мені збитки. Та я все рівно не задоволена. Зла!
На тому й зупинились. Йдемо знову на другий поверх писати заяву, що нема претензій. Написали, поговорили з міліціянтами про складне життя, корупція в юридичних навчальних закладах і ми нарешті вільні. Йдемо знову ж на КПП. Де один з крадіїв, той що з мамою, вже встиг побитись з міліцейським водієм. А тепер хамить черговим. Мене це вже не дивує. Виписують нас із журналу реєстрації. Це робить той самий – симпатичний-чорненький, з тим самим: «о тут котику напиши – не маю, а о тут — підпис». Говоримо до побачення, а вони – приходьте ще. Ні, не дай Бог. Хоча чорненького міліціянта я не проти побачити ще раз, але не в міліції.
Нарешті нам поталанило. Хлопці-міліціянти нас ще й підвезли до гуртожитку. На міліцейській машині, з включеними мигалками. Поспівчували нам з приводу невдалого вечору. Ми їм вдячні. Так ми ще не добирались!
Вахтерка зміряла нас неоднозначним поглядом, але промовчала. Дав Бог розуму.
Зайшли в кімнату – сміємось. Ситуація була дибільна, але нам весело, пригода на все життя. Таке не забувається.
Подруга видає: «ну хоч на таксі з економили!». А я круто ми під’їхали! Як ніколи, як ніхто.
А той міліціянт був таки симпатичним. Такі гарні очі…
Надіюсь що то була остання наша зустріч за таких обставин, і надіюсь що не остання загалом…
Ранок здивував свою сонячністю, давно уже не було легко на душі. Останні місяці живучи подіями Майдану, ми не помічали змін навкруги. Не помічали проходу весни, зміни пейзажів та вулиць. Але сьогодні все інакше, все якось доброзичливо… Хоча буденність та сама. Самого ранку читання новин, їх обговорення і знову читання, й очікування вечора.
А на вечір заплановано похід на виставку, і не просто виставку, а – «Арт-майдан», ну ви зрозуміли!
І ось ми готові, легко одіті, виходимо. А тут неочікуваний холод. Ну не проблема, потерпимо заради мистецтва.
Виставка проходить в старому костелі єзуїтів у м. Чернівці, в якому, до речі, я давно хотіла побувати. Екстер’єром храм вражає, неоготика зачаровує поціновувачів. Тільки от на жаль потрібна реставрація, на яку ця держава грошей не має. А так прикро, будівля дійсно того варта.
Запах старовини не залишає мене байдужою, його тут вдосталь. Напівтемрява, не знайомі люди, але всі ті, хто знає чого прийшов, всі ті, хто співпереживає… На стінах фото, неймовірні і в той же час страшні. Захопливі і лякаючі. Мистецтво, але якою страшною ціною! В іншому залі також фото, та краще б їх не було. Хай би вони лишились живі! Чому? Та відповіді нема. Нема і вже не буде.
Сюди я прийшла з подругою, якій не зовсім цікаво. Кожному своє. Тому пробувши півтори години ми вирішили піти. Протиснувшись товпою людей, журналістів (до яких я дуже лояльно відношусь, але що гріха таїти, наглість в них ще та), ми підійшли до виходу, де хлопчина в камуфляжі люб’язно допоміг нам відкрити важелезні двері. За що ми йому подякували. І тут неприємний сюрприз – вітер, дощ… Швидко зорієнтувавшись ми вирішили піти на пиво, в заклад що зовсім близько. З тієї простої причину що більше тут нічого не було, лиш тільки дощ.
Трохи промокнувши ми туди таки дійшли, як дві мокрі курки, але дійшли. Одіті для такого закладу ми була занадто гарно, тому очевидно, що підвипивші відвідувачі звернули на нас уваги. Хоча ми їх не помічали.
Сіли за столик замовили два бокали пива, та ще й третій дали в подарунок, сир, тай сидимо, говоримо, дивимось футбол(Дніпро-Севастополь). Вболіваємо за Дніпро, аби за когось, не принципово. Говоримо про життя, про Україну, про чоловіків, як же без них. Наприкінці другого тайму вирішуємо вже повертатись в гуртожиток. Та за кращими дівочими традиціями потрібно ще сфотографуватись… Що ми і робимо. І тут до нас підсідають двоє чоловіків, поношеної зовнішності. Явно на підпитку, хочуть познайомитись, при чому зразу повідомляють про наявність жінок і дітей, ну де логіка не знаю! Але звідки там логіка! Своїм злим поглядом я даю зрозуміти що нам не цікаво. Ми ігноруючи їх сплачуємо рахунок, а тут один із них вириває в моєї подруги з рук фотоапарат. Все виглядає ніби жарт, та то на перший погляд. Повертати він його не збирається. Намагаємось конструктивно поговорити, не виходить. Та все ж після п’яти хвилин вмовлянь таки повертає, та перед цим виймає карту пам’яті, залишивши її собі. Такої наглості я ще не бачила. Але як мені потім неодноразово казали – що все буває вперше. І тут все не допомогли і десять хвилин вмовлянь повернути річ. Аргумент: бажань поцілунку від подруги. Ну абсурд. Терпіння, якого в мне мало, закінчилось. Кличу адміністратора, на появу якого незрозуміла агресивна реакція. І слова до мене: «Дорогенька ти влипла!». Небажання повернути карту пам’яті, з їх слів, зумовлено тим, що ми їх фотографували. Ну не було нам що і кого фотографувати, та й цих мужиків! Діалог не в’яжеться. Адміністратор нам радить вийти. По ідеї вони повинні наздогнати і повернути нашу річ. За його словами такі випадки в їх закладі не рідкість, спрацьовує. Та не тут, нам як завжди таланить. Ніхто нам нічого повертати не збирається. Мусимо повертатись. Та перед цим викликаємо міліцію, тут вже діло принципу, не терплю хамства.
Ці два неадеквати, кажуть що нічого не брали, і що в нас проблеми. Адже ми їх знимкували, невідомо для чого. Забула, ми їх ще зґвалтувати хотіли, це важливий факт! Я починаю втрачати самообладання.
Приїжджає міліція, пояснюємо ситуацію. Ці два вже абсолютно себе не контролюють, починають хамити і міліції. Один кудись дзвонить, дзвінок явно не вдалий з почутих мною слів: « то ти мені не поможеш?! То добре. Дзвоню до прем’єр-міністра!». Ми не можемо стримати регіт, ситуація неадекватна. Та ще й люди з за сусіднього столика, звинувачують нас в нерозумінні романтики, хлопці ж хотіли познайомитись. А ми такі дурепи що вирішили повимазуватись, і зробити їм проблеми. Адже я за їх словами - девачка міліцеонера. Хочеться дати в пику! Тримайся, тримайся. Моя подруга весь час сміється… Ці вже дохамились, забрали їх в міліцейську машину. Працівники міліції виявились досить приємними, можна говорити, подзвонили до старшого чекаємо. Через хвилин тридцять ті приїжджають. Я вирішую писати заяву. Потрібно їхати у відділок. І тут я розумію що вечір затягнеться, надовго і неприємно. Але принцип є принципом, їдемо.
Чесно кажучи ніколи не була в райвідділку і в міліцейській машині. Таке життя, всяке буває. Міліціянтам смішно, що ми із за такої дурниці їх викликали, та ще заяву писатимемо. Один в жарт каже подрузі: « ти що не могла помогти подрузі, та й поцілувати його, що жаль?». Я знову ж таки в шоці. Що таке діло принципу їм незрозуміло, на жаль.
Отож ми приїхали. Зайшли в приміщення райвідділку на КПП. В коридорі спить не ідентифікована мною особа без взуття, чи то чоловік, чи то жінка — невідомо. В мене відраза. Міліціянтам весело, в них насичений викликами вечір. Але наш випадок найцікавіший і найвеселіший для них. Питають як справи, а справи ПОГАНО!
Проводжають на другий поверх, заходимо в якийсь кабінет. Пишемо пояснення. Я вже починаю дивитись на ситуацію весело. Ще й на стіні в цьому ж кабінеті висить плакат з написом – сексом взятку не испортишь!
Після дачі пояснень, міліціонер випроваджує нас в коридор почекати. Ми самі, світла там нема, одним словом РОМАНТИКА! Хвилин через 10 приходить інший правоохоронець, випроваджує нас знову на перший поверх – нас по припису не можна залишати на поверсі самих, без нагляду.
На КПП з’явились нові дійові особи! Якась жіночка бомжуватого вигляду, чекає своїх дітей, висловлюючись в сторону міліції не вельми шанобливо. Черговий міліціонер(симпатичний, ну чесно) забув нас записати в журнал. Звертається до нас – котики, давайте ми вас запишемо! Ким ким, а котиком я себе явно не відчуваю! Після чого просять почекати нас в сусідньому приміщенні, де стіл і два ліжка. Відчуваю себе не комфортно. А їм смішно! Ще один вдалий жарт міліціянта, вже іншого: «Дівчатка, а чого ви з пустими руками?». Я вже не знаю як відповідати…
Хвилин так через 20 нас нарешті кличуть знову на КПП, де вже є два наші «герої». А з тим що мав дзвонити до прем’єр-міністра – мама. Яка висловлюється в нашу сторону не зовсім коректно. Я відчуваю себе ніби в поганому спектаклі, але ні, то реальність. Обшукують одного – нема моєї карти пам’яті. Але є до нас претензії – ми ж бо їх знимкували, без їх дозволу. Обшукують другого теж нема. Я їх готова вбити, але не можна! Починаю зневірятись. В подруги неадекватний сміх і пропозиція давай я тобі відшкодую грошу за карту п…, йдем звідси. Я звісно не погоджуюсь.
Нас знову просять в приміщення поряд. Знову чекаємо. Карту п… так і не знайшли. Зупинились на версії що вони її викинули під час транспортування у відділок. Один з крадіїв, адекватніший, але не той що це зробив, повернув відшкодував мені збитки. Та я все рівно не задоволена. Зла!
На тому й зупинились. Йдемо знову на другий поверх писати заяву, що нема претензій. Написали, поговорили з міліціянтами про складне життя, корупція в юридичних навчальних закладах і ми нарешті вільні. Йдемо знову ж на КПП. Де один з крадіїв, той що з мамою, вже встиг побитись з міліцейським водієм. А тепер хамить черговим. Мене це вже не дивує. Виписують нас із журналу реєстрації. Це робить той самий – симпатичний-чорненький, з тим самим: «о тут котику напиши – не маю, а о тут — підпис». Говоримо до побачення, а вони – приходьте ще. Ні, не дай Бог. Хоча чорненького міліціянта я не проти побачити ще раз, але не в міліції.
Нарешті нам поталанило. Хлопці-міліціянти нас ще й підвезли до гуртожитку. На міліцейській машині, з включеними мигалками. Поспівчували нам з приводу невдалого вечору. Ми їм вдячні. Так ми ще не добирались!
Вахтерка зміряла нас неоднозначним поглядом, але промовчала. Дав Бог розуму.
Зайшли в кімнату – сміємось. Ситуація була дибільна, але нам весело, пригода на все життя. Таке не забувається.
Подруга видає: «ну хоч на таксі з економили!». А я круто ми під’їхали! Як ніколи, як ніхто.
А той міліціянт був таки симпатичним. Такі гарні очі…
Надіюсь що то була остання наша зустріч за таких обставин, і надіюсь що не остання загалом…
2 коментарі